Українська партія соціалістів-революціонерів

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), популярна назва: есери (неонародники) — споріднена з російською партією соціалістів революціонерів.

У 1905–1917 роках існували окремі гуртки УПСР у Сімферополі, Одесі, Радомишлі, Борисполі, Києві (видавали нелегально орган «Боротьба» 1913–1915). Як всеукраїнська партія оформилася 17 — 18 квітня 1917 року в Києві; на установчих зборах устійнено тимчасову програму УПСР, ухвалено постанову про територіальну автономію України й скликання Українських Установчих Зборів, вирішено домагатися націоналізації землі. Керівництво УПСР складалося головно зі студентів: М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг, О. Севрюк. З УПСР співпрацював Михайло Грушевський. Органами партії були: щоденник «Народна Воля» і тижневик «Боротьба». Завдяки ефективній пропаганді («земля — народові без викупу») УПСР здобула у виборах до російських Установчих Зборів перевагу над іншими партіями (50% всіх голосів в Україні). У повній залежності від проводу УПСР була Українська селянська спілка.

За Центральної Ради УПСР брала участь в уряді Володимир Винниченка (П. Христюк, М. Стасюк, М. Ковалевський, Всеволод Голубович, М. Шаповал, К. Корж, М. Савченко-Більський). Після проголошення IV Універсалу 30 січня 1918 створено уряд з есерів на чолі з В. Голубовичем (7 есерів і 2 есдеки). УПСР мала перевагу в Раді Міністрів також після повернення уряду до Києва (1 березня 1918).

За гетьманату УПСР провадила діяльність нелегально. На IV з'їзді, що відбувся 13 — 16. 5. 1918 в околицях Києва, стався розкол УПСР на ліве крило — боротьбістів (Л. Ковалів, Г. Михайличенко, О. Шумський, В. Елланський, А. Приходько, А. Заливчий, Ю. Мазуркевич, П. Любченко), яке захопило ЦК і стояло на позиціях «радянської форми» влади та за співпрацю з більшовиками, і праве крило, так звана «центральна течія» (І. Лизанівський, М. Чечель, М. Шраг, Микола Шаповал, Н. Григоріїв, М. Салтан, В. Голубович, О. Севрюк, Дмитро Одрина, Олександр Жуковський, П. Христюк, О. Якко, А. Степаненко, Ю. Охримович). Боротьбісти перейменувалися 6 — 8 березня 1919 на Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбістів (комуністів). Центральна течія УПСР взяла участь в організації Українського Національного Союзу (М. Шаповал) та у поваленні гетьманату. На Трудовому Конгресі есери домагалися соціалізації землі, націоналізації приватних зал., цукроварень, фабрично-заводських підприємств, передачі держ. органів влади колективам, складеним з представників трудового люду — селян і робітників. За Директорії до уряду Володимира Чехівського (УСДРП) входили М. Шаповал, О. Мицюк, І. Штефан, Сергій Остапенко. Натомість інші діячі УСРП не входили до уряду Остапенка (він вийшов з УПСР), і на знак протесту проти його політики УПСР разом з іншими соціалістичними партіями утворила Комітет Охорони Республіки (22. 3. 1919). В уряді Бориса Мартоса (УСДРП) брав участь М. Ковалевський, І. Лизанівський, І. Паливода, Л. Шрамченко, з 9. 6. 1919 ще Дмитро Одрина (голова ЦК партії) та Т. Черкаський (секретар ЦК партії); в уряді І. Мазепи — М. Ковалевський, М. Черкаський, Н. Григоріїв, Л. Шраменко, П. Христюк. В кін. 1919 частина членів УПСР вийшла на еміграцію (Чехословаччина, Австрія), де пропаґувала принцип «диктатури трудових мас» (М. Шаповал, Н. Григоріїв). Дехто з лідерів УПСР — М. Грушевський, М. Чечель, М. Шраг, П. Христюк, Д. Ісаєвич заснували «закордонну делегацію» УПСР у Відні, яка з 1920 видавала орган «Борітеся — Поборете» (1920–1922), прагнучи перетворити УНР на «радянську республіку» та дійти до примирення з совєтською Росією. Від 25 лютого 1920 до 5. 7. 1920 закордонні групи УПСР і Української Комуністичної Партії створили спільний «радянсько-революційний блок», метою якого було створення української совєтської республіки. На початку 1921 УПСР на еміграції розкололася: 1) просовєтська група, очолена «закордонною делегацією», 2) празька — на чолі з М. Шаповалом; видавала «Вільну Спілку» (1921 — 23) та 3) Організаційний Комітет УПСР за кордоном (М. Ковалевський і M. Залізняк) у Відні. Після повороту «закордонної делегації» на совєтську Україну (1924) і смерті М. Шаповала (1932) організації есерів об'єдналися і створили у Празі спільний ЦК УПСР за кордоном, що видавав «Трудову Україну» за редакцією Н. Григоріїва. Після другої світової війни УПСР відновила свою діяльність на еміграції (лідери Я. Зозуля, Микола Шаповал), взяла участь у створенні Української Національної Ради (1948) і в 1950 разом з іншими соціалістичними партіями об'єдналася в Українську Соціалістичну Партію.