FANDOM


Тут і далі матеріал з книги В.Білінського «Країна Моксель, чи Московія»

Замість вступу

Лужков...

1997 року, ранньої вересневої осені, Москва в екстазі відсвяткувала вигадане 850-річчя. Горілка, вино, пиво й шампанське лилися рікою. Мільярди російських рублів шпурлялися наліво й направо. На торжества за великі гроші були запрошені поважні артисти з Європи, юрбилися на підмостках артисти самої Москви, марширували оркестри, гриміли барабани, на Красній площі повалили міфічного Змія.
Веселися і пий скільки завгодно!
У той же час мільйони людей в Росії, за 100—200 кілометрів від Москви, сиділи без шматка хліба, діти забули смак молока, учителі й лікарі більше ніж півроку не одержували заробітної плати. Убогість захлеснула велику країну.
Але московського градоначальника Юрія Михайловича Лужкова, під чиїм керівництвом гриміли литаври і вершилося дійство, знедолена Росія не цікавила. Він мислив не насущними справами й потребами, він дивився далеко вперед.

Наступні покоління москвичів віддадуть належне Юрію Лужкову, знаючи, з яким державним розмахом і з якою величезною помпою жили й веселилися москвичі за його керівництва у "850-ту річницю" столичного града. Народ московський удосталь мав хліба, мав і видовища.
Спектакль на Красній площі спочатку хотіли поставити за сценарієм Наталії Кончаловської, написаним до 800-річчя Москви.

Здавалося, більшовицька, сталінська Москва 1947 року нічим не відрізнялася від Москви Лужкова 1997 року. Спокійно можна вершити дійство за старим сценарієм. Москва завжди жила ситно, в статку, а оспівувалася за єдиними міфами і за царя, і за більшовиків-комуністів, і за теперішніх батьків-демократії. Міфи про Москву — єдині й вічні, бездоказові й недоторканні.
Але, як сказала одна розумна людина, "коли ми почали міркувати про всі навали [1], то спіткнулися об правду, яка в історії не завжди була істиною".

Який сум!

Про «доважок брехні»

Виявилося, що в міфології про Москву існує значний, як казав М. М. Карамзін, "доважок брехні". І тут дуже доречне питання: чому ж сам факт 850-річчя Москви не було поставлено під сумнів?
Відповідь очевидна: тоді витрачені на торжества гроші залишилися б у бюджеті Росії й дісталися, бодай частково, знедоленим громадянам, а безтурботно-святочна публіка була б із дулею в кишені. Але хіба міг так вчинити Юрій Михайлович із елітою, яка співає йому панегірики? Та ніколи в житті!

За відмови від показухи і бенкету виникала й друга проблема: ставилося під сумнів саме 850-річчя стольного града. Такого Лужков допустити не міг. Імперські амбіції столичного градоначальника відомі всім, хто бодай зрідка читає газети й дивиться московське телебачення. І тому Юрій Михайлович у своєму інтерв'ю газеті "Известия" напередодні свята сказав, як відрубав: "Ніхто нам не зіпсує свято!" 332 І ніхто не посмів.

Однак доречно нагадати панові Лужкову, що 1847 року в російського імператора Миколи І, який краще і глибше знав історію Москви й Московії, була трохи інша думка про ювілей:
"Святкуйте, як хочете, і робіть, що хочете", — така була 1847 року байдужа відповідь імператора Миколи І на питання членів уряду: святкувати чи не святкувати 700-ту річницю Москви. Святкувати не захотіли, відклавши усі розважальні загальнонародні заходи до кращих часів" [44, с. 2].

А він, онук Катерини II, знав, як злодійкувато його бабуня "перетасувала" та "відредагувала" історію Московії, зізнавшись 7 серпня 1791 року, що "зіграла з татарами жарт". [2] Але міфи Москви й Московії живучі, як і імперські амбіції Лужкова. Так що святкували Лужков і його товариші не 850-річчя Москви, а тільки 725-річчя. Теж — ювілей, щоправда, дещо куций, неповновагий. Але коли грошей надмір, їх можна витратити на що заманеться.

Навіть великий містифікатор XX століття — Йосиф Сталін, який усе вимірював масштабно, мільйонами: і вбитих, і загиблих від голоду, — навіть він 800-річчя Москви повелів відсвяткувати лише трудовими подвигами, вечірніми гуляннями і закладанням каменя на честь майбутнього пам'ятника Юрію Довгорукому.
Щоправда, товариш Сталін іще повелів відчеканити пам'ятну медаль на честь 800-річчя Москви і особливо заслужених заохотив цим знаком. Але, звісно, сталінським святкуванням було далеко до помпезних заходів пана Лужкова.

Кремлівський вождь побажав також відшукати в Києві останки Юрія Довгорукого та перепоховати їх на честь свята в центрі Москви. Яка грандіозна міфологічна акція могла б відбутися: нарешті-бо Юрія Довгорукого відняли б у "малоросів" і передали "великоросам". І не на папері, у брехливих "літописних зводах", а всерйоз, фізично. Але так уже сталося, що цей захід "не вигорів".
А Юрій Михайлович про останки й заїкатися не став. Не та людина. Де бачено, щоб московіт — та просив у "малороса". Нонсенс! Московіти з далекого XIII століття все брали, не спитавшись: як не хитрістю, то розбоєм. Так повелося. А звичок важко позбутися.

Не буду... особисто для Юрія Михайловича повторно описувати весь перебіг розбою, вчиненого московськими правителями за сотні років проти Твері, Новгорода, Києва, Пскова чи Казані. Про це розказано в попередніх розділах.
Прошу лише звернути увагу, що всі факти, які ми дослідили, взяті з історичних творів російських авторів. В оповіді дуже мало посилань на істориків інших держав, хоча ті більш критично й об'єктивно висловлювалися про розбій Московії за минулі сторіччя.

Повернімося, однак, до пана Лужкова

Сподіваюся, читачі пам'ятають, як на першій стадії свого службового становлення московський управитель Юрій Михайлович Лужков на питання: так що ж нам робити з Україною, яка не віддає Росії Крим і Севастополь та ще й наполягає на розподілі Чорноморського флоту? — відповів виразно і конкретно: попередити, що Росія може застосувати силу!

Це була відповідь "майстрової людини, яка прийшла до влади з низів". Казав, що думав. Але етикету Юрій Михайлович навчився швидко, тож незабаром почав викладати ті ж думки зовсім іншими, "мудрими" словами.

"У Раді Федерації [3] створено комітет, який готує це питання [4], підводить під майбутнє рішення юридичну базу... Так що я особисто не втрачаю віри в успіх. При цьому, звичайно, не повинно бути жодних "силових" рухів, братнє сусідство не може постраждати" [45, с 3].
Як бачимо, і пан Лужков мітить до українців у "брати", не забуваючи при цьому потягти в "брата" "ласий шматок".
Ось такий — братуха!

Єдине, чим відрізняється Лужков від своїх однодумців-державників: Солженіцина, Жириновського, Глазунова та інших, — це відвертою напористістю і нахабністю.
Однак, навіть знаючи нахабність цієї людини, я спробую нагадати факти, які він свідомо замовчує або не знає, постійно повторюючи: "Севастополь — місто російської слави!".

Спочатку поговоримо про Крим

За Петра

Доводжу до відома Лужкова, що до XVIII століття ані нога московита, ані нога великороса в Криму "державно" не ступала. А якщо й побувала, то це була нога лише "васала" кримського хана.
Пропоную Юрію Михайловичу ніколи не плутати ноги людей Русі з ногами "московитів" або "великоросів", які створили Московську державу. Ці ноги різні: одні — слов'янського етносу, інші — фіно-татарського.
Послухайте, пане Лужков, професора Московського університету другої половини XIX століття Сергія Михайловича Соловйова, який творив міфологію історії Російської імперії, але водночас виказував золоті крупинки істини, які дійшли до нас:
"Для якнайшвидшого і якомога вигіднішого підписання миру Петро хотів здивувати... турків [5]; він відправив свого посланника Українцева в Константинополь на російському військовому кораблі "Крепость"... і хоча на сході справи йшли успішно, хоча там татарські орди [6] з голосною назвою царств покорялися цареві Московському [7], але на південь, у Кримську орду, і далі посилати поминки [8]. Це посилання [9] припинилося, коли російський військовий корабель з'явився перед магометанським Стамбулом" [7, с 502—503].

А сталася ця подія лише в 1700 році.

"18 серпня 1700 року в Москві спалений був "колосальний феєрверк": цар Петро Олексійович святкував турецький мир, придбання Азова, кінець обов'язку посилати поминки [10] в Крим" [7, с 504].

Такі ось, Юрію Михайловичу, "калачі".
Не Московія до 1700 року була господинею Криму, а Кримський хан отримував данину з Московії
І, як ви розумієте, "російською славою" поки що "не пахло". Ці факти забувати не варто. Врахуйте: російська історія, запустивши у своє "велике минуле" "доважок брехні", подібні факти намагалася замовчувати. Тому вам про істину необхідно постійно нагадувати.
Ще нагадаю московському градоначальникові, що після Прутського походу, який відбувся 1711 року, під особистим керівництвом Петра І, коли він побував у принизливому оточенні в турків та Кримського хана і лише за великі гроші був викуплений, а не відправлений у Стамбул, Москва втратила й Азов, і весь вигаданий блиск на Чорному морі.
Понад ЗО тисяч трупів поклав Петро на берегах ріки Прут із 43-тисячної армії, яка була під його началом. І не варто, Юрію Михайловичу, забувати, що в оточенні біля ріки Прут під Новими Станилештами була повалена армія, яка два роки перед тим святкувала Полтавську перемогу. Полтавська битва на цьому принизливому тлі має зовсім інакший вигляд.

Добре, що бодай царя відкупили у турків!

За Катерини

Лише за Катерини II, в 1783 році, Крим було приєднано до Російської імперії. Звертаю увагу: приєднано із корінним населенням — кримськими татарами, про існування яких постійно забувають.
А тепер, Юрію Михайловичу, згадаймо, чиї ж голови — життя — було покладено в Причорномор'ї. Адже вас просто зациклило: росіяни та росіяни!

Усім відомо: на півдні України в 1776— 1799 роках діяло дві армії: українська і катеринославська, загальною чисельністю (у різні роки) від 60 до 160 тисяч осіб. Комплектувалися армії переважно вихідцями з південних губерній, включаючи нинішні області Воронезьку, Курську, Орловську, Білгородську, Чернігівську, Сумську, Київську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку.

Панові Лужкову не варто забувати, що перші чотири з названих областей у ті часи звалися Слобідською Україною, де проживали українці. Я навіть подавав виписку із ВРЕ, третє видання, панові Солженіцину, підтверджуючи цей факт. Повторювати не буду.
Отже, від Воронежа й Орла до Запоріжжя й Києва, на території, завойованій на той час Російською імперією, проживало (1770 рік) не менше, як 4,5 мільйонів українців. Я свідомо занижую цю цифру.

Якщо згадаємо, пане Лужков, що військову повинність відбували кріпаки, чим по-варварськи ви облагодіяли "братів", від 100 осіб— один у примусовому порядку, то одноразовий річний призов становив не менше 45 тисяч солдатів. Загалом за двадцять років Російською імперією було "забрано в москалі" близько мільйона українців!
А оскільки імперія в ті роки вела загарбницькі війни по всьому периметру держави (війна із Пруссією, завоювання Сибіру, війни зі Швецією і Польщею, захоплення Казахстану, перські походи тощо), зрозуміло, де склали свої голови солдати-українці: ясна річ, у боях від Кубані до Дунаю, хоча побували і в інших місцях.

Не варто забувати, що в 1796 році, після третього поділу Польщі, в Російській імперії кількість українського населення збільшилася до 10—12 мільйонів людей.
Так що "гарматний матеріал" потроївся. Стало можливим призивати в армію по 80 —100 тисяч українців на рік.

Про великороський неонацизм

Послухайте типові повідомлення з Красноярського краю, цієї Росії в зменпіеному виді: "У Красноярському краї все виразніше проявляються характерні риси колонії. Вершки й корінці поділені так: краєві — дим і відходи сировинних виробництв, робота за невисоку зарплату, із краю — прибутки. Тут — копалини, там [11] — гроші від їх видобутку!
Бюджет краю формується тільки з 11% валового регіонального продукту" [48, с 5]. Пане Лужков, навіть цілковито неосвічені в економіці люди розуміють, що інша оподатковувана частина Красноярського крайового валового продукту в розмірі 89% перебуває в Москві. Не в Іркутську, не в Хабаровську чи Рязані!
Ось, пане Лужков, чому ви дозволяєте собі шпурляти сотні мільярдів рублів на міфічні ювілеї Москви, на презентації та будівництво. Москва паразитує на чужій праці, несучи народу глибинної Росії колосальне зубожіння вже не примітивним розбоєм і грабунком, а сучасним економічним поневоленням.
І щоб усі знали, що це стосується не одного регіону Росії, послухайте ще одного губернатора:
"Бійтеся політиків, які кажуть, що служать народу. Найчастіше вони брешуть. Як ви уявляєте: вибрав народ президента (або генерального секретаря, або царя), і сидить той у Кремлі, служить народу? Особливо помітно, як його оточення служить! Зібрали 95% всіх грошей у Москві й "служать" [49, с. 6].
Подано слова і думки пана Михайла Прусака, губернатора Новгородської області.
Врізав, як по лобі дав. Молодець!
Не буду нагадувати панові Лужкову, що повідали багато інших губернаторів і вчених Росії. Нема рації подавати безліч тотожних прикладів. Досить цих. І останнє, Юрію Михайловичу, про що хочу вам нагадати. Я свідомо не згадував про вашу титанічну боротьбу в Москві з "особами кавказької національності". Це квіточки у порівнянні з тим, чому ви, як московський градоначальник, свідомо потураєте.
Послухайте, якими "писаннями" сьогодні наповнена Москва: "Так, ми покликані стати панами цього світу, тому, що так захотів ІЬсподь. І якщо для виконання Його Волі нам буде потрібно втопити в крові кілька мільярдів інородців, ми ні на секунду, ні на хвилину не задумаємося, гуманно це чи ні, чи відповідає це правам "людини".
Нісенітниця!
Наша Біла справа — це свята місія твердження Російського духу по всьому світу, бо лише наша раса (мається на увазі російська раса! — В. Б.) варта панувати в цьому світі".
І далі, там же, слова з гімну "Російської національної єдності":

"Нам не страшни ни пули, ни снаряди,
Ми верим в то, что сможем победить :
Ведь в мире должен бить один Порядок
І он по праву русскім должен бить ".

Газета "Известия" у № 86 від 14 травня 1998 року слушно констатувала:
"Не визнаючи існування доморощених расистів, влада заохочує їх на нові дії".
А цим "пустунам", пане Лужков, теж не вистачає Севастополя. І ще дечого.

Кожен, хто не сприймає фашистської ідеології, має право, Юрію Михайловичу, задуматися і поставити собі питання: навіщо Лужкову потрібний матеріал по Криму й Севастополю, зібраний у спеціальному комітеті Ради Федерації? Яку "юридичну базу" ви готуєте собі на майбутнє? Адже чесні відповіді щодо Криму і Севастополя давно всім відомі. Навіть ООН із цього питання висловилася.
Не ображайтеся, пане Лужков, за паралелі.
Ніхто не має права забувати: доки гітлерівська еліта готувала в кабінетах матеріали про "втрачені німецькі землі", штурмовики з ножами "гралися" на вулицях. Не будьте такі самовпевнені.

Зупиніться та задумайтеся.

Виноски

  1. (на Московію. — В. Б.)
  2. ...Читачі мали змогу переконатися, що Москва заснована не 1147 року, а значно пізніше — 1272 року. І засновником Москви був не князь Юрій Довгорукий, а хан Золотої Орди — Менгу-Тимур, внук великого хана Батия.
  3. (Росії. — В.Б.)
  4. (відторгнення Криму від України. — В. Б.)
  5. (тобто влаштував блеф. — В. Б.)
  6. (Ваші московські єдинокровні родичі. — В. Б.)
  7. (зверніть увагу, в 1700 році цар ще був не російським, а лише — московським. — В. Б.)
  8. (данину! — В. Б.)
  9. (данини — В. Б.)
  10. (постійну данину! — В. Б.)
  11. (у Москві. — В. Б.)

Ad blocker interference detected!


Wikia is a free-to-use site that makes money from advertising. We have a modified experience for viewers using ad blockers

Wikia is not accessible if you’ve made further modifications. Remove the custom ad blocker rule(s) and the page will load as expected.

Відвідайте інші вікіпроекти на Вікія!

Випадкова вікі