Fandom

Вікі Українопедія

Олекса Довбуш

366статей у
цій вікі
Add New Page
Коментарі0 Share
Файл:Dovbush.jpg
Оле́кса До́вбуш
(* 1700, Печеніжин, Коломийський район — † 24 серпня 1745, с. Космач, Косівський район) — найвідоміший із опришківських ватажків у Карпатах. Мав брата Івана. В родині бідного селянина.

Біографія

Архівні документи свідчать, що батько Олекси, Василь Довбуш, «сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми в Печеніжині комірником у тамошнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець. Ті вівці пас на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки».

Згодом (1739) пастух Олекса Жолоб на запитання суддів у Станіславові відповідав, що «старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному». В судових актах записано, що 26 липня 1739 перед Станіславівською судовою лавою «був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош».

Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення — комірників, які не мали навіть своєї хати. Олекса й Іван Довбуші пасли на полонинах батькові вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «цілим маєтком їх батька, нічого іншого він не мав».

Не витримавши сваволі пана, Олекса зі своїм братом Іваном вступає до загону опришків. Олекса Довбуш був сміливим, завзятим юнаком з організаторськими здібностями. Завдяки цим якостям він стає лідером опришківського руху.

Перші відомості про героїчну боротьбу Олекси Довбуша проти гнобителів містяться у документах датованих 1738 роком. Загін Довбуша налічував біля 50 чоловік. Опришки діяли на території Прикарпаття, Закарпаття та Буковини. Вони здійснювали набіги на панські маєтки, садиби лихварів, торговців, заможних селян. Захоплене майно віддавали бідним селянам, серед яких вони мали велику підтримку. Карпатські селяни надавали опришкам притулок, лікували їх, виготовляли для них зброю. Опорним пунктом загону Довбуша була Чорногора у Карпатах. Успішні виступи опришків Довбуша у 1738 – 1745 роках вплинули на розвиток анти поміщицької боротьби селян на Прикарпатті.

Польська влада навіть з допомогою війська не могла розправитися з надзвичайно мужнім ватажком. Усі спроби шляхти знищити загін Довбуша протягом семи років не мали успіху. Боротьбу проти нього вів й гетьман Й. Потоцький. Численність військ, що посилалися для знищення загону, іноді сягали 2 тисяч.

Лише підступом панам вдалося знищити героя. Загинув Олекса Довбуш 24 серпня 1745 року в селі Космачі від руки зрадника Степана Дзвінчука.

Героїчна боротьба Довбуша, яка стала прикладом нездоланної волі українського народу до визволення і соціальної справедливості, оспівана в численних творах народної поезії.

Партизанська війна

Зазвичай загін Довбуша складався з десяткапівтора хлопців. Головною зброєю була бартка, без якої гуцул у гори не йде. Власне, саме сокира робить українське опришківство унікальним зпоміж інших повстанських рухів, де переважали лук зі стрілами, шаблі та ножі або вогнепальна зброя.

Загін Довбуша діяв цілих вісім років — аж до його смерті. Це тільки той період, про який відомо з документів. Але, ясна річ, Довбуш опришкував і раніше. Про силу його загону свідчить один промовистий факт: головнокомандувач усіє Польщі Йосиф Потоцький вирушив сам на Гуцульщину на чолі двох із половиною тисяч вояків на придушення повстанського руху. Окрім цієї армади, горами постійно нишпорив загін полковника Пшелуського зі сто п’ятдесятьма вояками, який роками висліджував Довбуша. Отож регулярна армія протистояла кільком десяткам наймитів, пастухів та зубожілих селян. Співвідношення військових сил було одне до сотні.

І, попри це, загін Довбуша з’являвся у найнесподіваніших місцях не тільки ІваноФранківщини, Буковини, Закарпаття чи Львівщини, а й навіть Тернопільщини. Опришки діяли випробуваною партизанською тактикою — вночі долаючи великі відстані, а вдень відсипаючись у безлюдних місцях. І атакували там, де їх ніхто не чекав. Однією з найуспішніших операцій було взяття укріпленого Богородчанського замку, в якому зберігалися великі цінності.

Збиралася ватага навесні, коли ліс уже добре розпускався і в ньому можна було ховатися. А на зиму всі розходилися. Як правило, йшли на дальші села і наймалися до господарів, вдаючи із себе звичайних селян. Ніхто нікому не казав куди йде, аби на випадок провалу під муками цього не вивідали у побратимів. До речі, Довбуш навіть ночував завжди окремо від ватаги. Така обережність не раз рятувала його, коли загін потрапляв у засідку.

Таємнича смерть

Судилося карпатському Робін Гудові померти не під тортурами ката чи від жовнірської кулі, а від руки такого ж гуцула, як і він. Ніяк не можучи впіймати опришка, шляхта вдалася до безпрецедентного кроку. Той, хто б убив Довбуша, на все життя позбавлявся усіляких повинностей, а панська земля, яку він обробляв, дарувалася у власність. І, як бачимо, це спрацювало.

Файл:Поранений Довбуш.jpg

Дослідники повністю відкидають романтичну версію убивства Довбуша, викладену в народній баладі. Мовляв, Довбуш таємно зустрічався з Дзвінкою, дружиною Стефана, і той його за це застрелив. Документи говорять про інше. Збереглися три свідчення очевидців про смерть Довбуша, в тому числі й самого вбивці.

Село Космач Довбуш вважав «своїм» і часто туди заходив. Тут мав велику підтримку. Але декотрі ѓазди злакомилися на панську винагороду і почали щось затівати. Дізнавшись про це, Олекса вирішив покарати відступників. Серед них був і Стефан Дзвінчук.

Уночі Довбуш із двома побратимами прийшли до його хати. Але той заперся й опришків не пускав. Тоді Довбуш підважив двері дрючком і почав на них тиснути, намагаючись пропхатися у сіни. А Стефан упритул у нього вистрілив. Він ватажка поранив, і опришки відійшли.

До ранку вбивця з родиною ховалися по кущах, боючись розплати. А вдень разом із панськими людьми за допомогою собаки знайшли Довбуша недалеко в лісі. Вони принесли його до корчми, де єврей перев’язав рану, аби опришка можна було допитати. Олекса не захотів висповідатися, кажучи, що причастився ще перед тим, як став на розбійничу стежку. Ще його запитали про знамениті Довбушеві скарби. Він відказав, що вони лежать у Чорногорі, на полонині. Де саме — він і Бог знають. Але користуватися ними буде земля, а не люди. Тримався Довбуш із гідністю і невдовзі помер.

Ось тут і криється найбільша таємниця. За свідченнями його було поранено в плече або руку. Рана була неважка, бо Довбуш ще міг ходити. З ним були два найвірніші побратими — Василь Баюрак, який ще десять років по тому продовжував його справу, та двоюрідний брат Довбуша Павло Орфенюк.

За опришківським звичаєм важко пораненого товариша побратими вбивали самі, аби не дістався до рук ката. Якщо Довбуш був легко поранений, то чому не відійшов далі у ліс, а лежав майже біля села? Якщо був важко поранений, то чому його залишили живого?

Як так сталося, що його лишили самого найвірніші побратими? Адже двоє хлопців могли би його навіть нести. Судячи з усього, рана була несмертельною і Довбуш помер від втрати крові. При ньому не було зброї, отже, хлопці її забрали.

Можливо, не хотіли пораненого зайво тривожити і вирішили забрати його пізніше? На користь цієї версії говорить те, що, за одним із свідчень, Довбуш був закиданий гіллям. Але ж мусили знати досвідчені «чорні хлопці», що зранку раненого всі почнуть шукати. До того ж йому конче потрібна була перша лікарська допомога.

Ще одна загадка: біля Довбуша знайшли коновку з молоком. Значить, її хтось приніс пораненому. Можливо, чекали нагоди, аби перенести його у безпечне місце. Але не встигли. Та й сили у Довбуша не вистачило, аби далі боротися за життя...

Літопис життя і діяльності Олекси Довбуша

1700 р. – Народився Олекса Довбуш (в актах званий Довбущуком) в убогій селянській сім’ї в Печеніжині (тепер селище Коломийського району). Про бідняцьке походження Олекси Довбуша переконливо засвідчують історичні факти. Так, у Станіславі в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що „старий Довбущук мешкає в мого господаря Твердюка в комірному”. В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславівською судовою лавою „був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Довбущук”.

1738 р. – Вперше згадується про виступ братів Олекси та Івана Довбущуків. Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорених шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. „Зібрався собі Олекса, — говориться в народному переказі, — і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили”. Як засвідчують народні оповідання, Довбуш, вступаючи в опришки, заявив: „Отак тепер не буду ґаздувати, але й пан не буде панувати”.
Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За л
Файл:Олекса Довбуш.jpeg
ицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш „вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великій пошані...”
Згідно з „декретом старших земських в інтересі Солотвино” сказано, що „між опришками” в 1738 р. знаходилося шість осіб: Дранки – два брати, Довбуші – також два брати (Олекса та Іван), Смикайло і Семен Ігнатюк.

У 1738 – 1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства.
Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, нераз навідувалися в рідне село. Наймит Гаврила Твердюка, у комірному якого перебував Василь Довбуш із сім’єю, розповідав на допиті в 1739 р., що сини Довбуша, озброєні від ніг до голови, часто вночі з’являлися у Печеніжині. Але до хати вони не заходили, весь час були на сторожі, викликали матір і говорили з нею по кілька годин, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу. Заходив інколи Олекса з братом і до печеніжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти і події в околиці.

Після розлуки з Іваном навесні 1739 р. Олекса сам очолює загони покутських опришків. Особливо активно діяли опришки О. Довбуша в Коломийському повіті влітку і восени 1738 р. їх опорним центром стали околиці Яблунівського ключа. Вже у ці роки виявився основний характер його діяльності. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів. Виступ його набуває масового характеру. Влітку 1739 р. повідомлялося, що опришки Довбуша „повсюди розбивають по дорогах і по лісах”.

1739 р. жовтень – Олекса Довбуш прибуває із загоном на Свірську солеварню, де карає гнобителя-лихваря Лошака, і спалює його боргові книги. У жовтні 1739 р. Довбуш прибуває на солеварню вс. Текучу і розправляється з лихварем Лошаком, про що свідчать зізнання опришка Палейчука. Ці події стурбували коронну княжну Теофілю Яблоновську. Вона була власницею солеварні. Княжна мешкала тоді у Львові, а її маєтками на Яблунівщині управляв відомий орендар Павло Беное. Як тільки звістки про події на солеварні дійшли до Яблоновської, вона написала декілька листів до Павла Беное. Зміст цих листів вказує не лише на пожвавлення опришківського руху на Яблунівщині, а й допомагає з’ясувати причину розправи над Лошаком. Особливо цікавий лист Яблоновської до Беное від 27 жовтня 1739 р., через що подаємо його майже повністю. „До мене: (у Львові) дійшла відомість про жорстокість опришків у Покутському краю, а особливо бушуючих біля Яблунова. Як очевидний документ, показується убивство Лошака і єврейки на Свірській бані, через тих гультяїв і другого орендаря на тих же банях зарубали і скалічили. Я впевнена, що й пану має бути відомо.
Для того не лише для моєї шкоди, але й для цілости доходів пана, прошу, щоб ти захотів запобігти тому і наказав сильно розслідувати убивство Лошака, коли ж, як нам повідомляють, люди знають, хто його мав убити. Отже, щоб інші Яблунівські євреї (сподіваючись для себе подібного нещастя) не пішли, прошу вашої милості пана, для них (євреїв) зробив безпеку, так як і самого пана в тому буде цілість”.
З цього випливає, що перелякана Яблоновська, хоч і не знала ще тоді, що Лошака вбив Довбуш, надзвичайно тривожилась за свої доходи в Яблунівських маєтках, тому, що так наполегливо просила Беное розслідувати справу і запобігти дальшому опришківському рухові, зміцнивши каральні загони, і за всяку ціну просила затримати орендарів-євреїв у маєтках Яблунівщини.

Крім цього, Яблоновська власноручно дописала в листі, докоряючи Беное, що за попереднього „державця — пана Кшуцького не зустрічалась подібна акція”, а тільки тепер за його урядування сталися ці події саме в той час, коли Галицька земля і Коломийський повіт має на службі людей, „які той край повинні боронити від опришків”. В кінці хитра шляхтянка запевняє Беное, що „тим самим буде доказ приязні вельможного пана, коли в його руках добра небудуть зруйновані”.
Другий лист княжни Яблоновської, написаний 27 січня 1746 р. до Беное, переконливо свідчить, що Довбуш убив Лошака, в якого заборгували майже всі навколишні селяни, і спалив лихварські папери, свідомо захищаючи інтереси розореного селянства. Зміст цього листа такий: „Вельможний і милостивий пане, інстигаторе коронний, мій великий милостивий пане і брате. Я довідалася, що в Солотвинщині, в маєтках вельможного пана спіймані розбійники, які твого Яблунівського підданого вбили і спалили папери, які мав від своїх довжників. Отже, зважаючи на цю справу, спалення паперів вчинено не без людської намови. Тому, прошу пана, щоб не тільки запобіг таким дальшим ексцесам, але й відвернув від іншого убивства і наказав віддати до суду тих виновників, щоб з корпоральних конфесат признались, з чиєї ж намови то вчинили, бо я маю підозріння щодо спалення тих паперів тими гультіями, які на тому не визнаються. Знаю, що той єврей дуже багатий, посідав кілька оренд і кредитував усіх у тому краю. Тоді то убивство мусило виникнути з чужої намови. Більше не чиню повідомлень, але віддаю на гідне вирішення милостивого пана...” Орендарі і корчмарі швидко зрозуміли силу Довбуша і небезпеку, яка загрожувала їм.

1739 р. – Олекса Довбуш нападає на двір шляхтича Добросільського у селі Вербіж, пана Рушицю у Воскресіннях, спалює майно ясенівського отамана, робить спроби спалити Кути, розправляється з микуличинськими багатіями.

1740 – 1741 рр. - Олекса Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своїм хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки не лише на Коломийщині, а й на Буковині.

1741 р. 8 жовтня – Нападає на маєток шляхтича Карпінського в селі Голосків Коломийського повіту і гуманно поводиться з породіллю і немовлям, майбутнім відомим польським поетом Францішеком Карпінським. Про те, яким ввічливим і люб’язним був Олекса Довбуш, розповів згодом у спогадах сам поет: „Того дня, — пише Ф. Карпінський, — трапилась у домі моїх батьків дивна пригода. Сусід і приятель мого батька Козловський перестерігав його (батька) на кілька годин перед тим, коли я мав побачити світ, що славний на все Покуття опришок Олекса Довбуш, який у цих краях немало себе показував, мав напасти на дім моїх родичів з 12 молодцями. В тяжких болях лежала моя мати на ліжку, а батько покинув хату, побоюючись, щоб не втратив життя, забрав наскоро з собою все, що міг, і сховався в недалекому лісі, наказавши при своєму відході, щоб для того страшного гостя і його товаришів поставити на стіл хліб, сир і горілку. Через годину після мого народження прийшов у двір Довбуш зі своїми; застав у всьому домі лише мою матір на ліжку і бабу, що мене мила і на руках тримала, — більше не було нікого. Моя мати не могла говорити з болів і переляку, баба приступила до Довбуша зі мною на руках і каже: „Ось годину тому, як народилася дитина, зважай на Бога і на хвору матір, і на немовлятко і не роби ніякої шкоди, коли тебе приймають, як доброго гостя”. Ці слова зворушили серце ватажка; він наказав своїм молодцям, щоб поводили себе чемно і засів з ними до їжі й до горілки, якої було досить. Бабі дав потім три злотих червоних, а мою матір просив, щоб дала дитині на згадку, що він там був, ім’я — Олекса — бо так звався Довбуш — і пішов зі своїми, не зробивши ніякої шкоди”.

1741 р. – Другий приклад великої лицарської гуманності Довбуша проявлявся навіть до своїх ворогів 25 серпня цього року. Полковник гарнізону Станіславівської фортеці Пшелуський за наказом великого коронного гетьмана Юзефа Потоцького із своїми смоляками вистежуючи загін Довбуша, був оточений на Буковинській полонині. Смоляки опинились у повній владі „чорних хлопців”. Опришки підняли рушниці і направили проти Пшелуського і його смоляків. Але команди „вогонь” не почулося. Довбуш заборонив стріляти і зупинив хлопців словами: „Не губіть його (Пшелуського) в нього є жінка і діти”. Цю подію лицарської гуманності образно відтворив у графіці прикарпатський художник Ярема Оленюк.

1742 – 1743 рр. – Основним місцем перебування Довбуша і його загону була гора Стіг в Чорногорі на пограниччі Галичини, Закарпаття і Буковини. Стрімка і недоступна вершина на найдальшому південному крилі гірського пасма Чорногори серед високих скель, на прикордонні Угорщини, Молдавії та Галичини. Звідси народні месники за допомогою закарпатських опришків завдають дошкульних ударів не лише галицькій шляхті, а й багатіям Закарпаття.

1742 р. – Олекса Довбуш розправляється з багатим отаманом Миколою Дідушком, який жорстоко експлуатував своїх наймитів.
Але найбільшого розголосу набула розправа Довбуша над отаманом Миколою Дідушкою у Довгопіллі. Сам отаман був відомий багатій, мав маєток, чимало слуг, а також отари овець та просторі полонини. Дідушко, боячись, аби Олекса Довбуш не зруйнував його маєтку, докладав багато зусиль, щоб упіймати його. Він наказав селянам Довгопілля та інших навколишніх сіл видавати опришків, а за голову самого Олекси Довбуша обіцяв значну грошову винагороду.
Звичайно, все це стало відомо ватажкові, і він вирішив розправитися з Дідушком. Про цю операцію Довбуша докладно розповів перед Станіславським судом наймит Миколи Дідушка Семен Волощук, який бачив ці події.
„Ми доїли під вечір перед заходом сонця вівці, — говорить Семен, очевидець цих подій, — і Дідушків син Іван доїв з нами; аж тут надбіг один опришок та й каже: „Лишайте молоко з дійничками та йдіть до хати”. І вдарив Павла Рябчука, найстаршого Дідушкового наймита, що тоді набіл прятав, а Дідушкового сина взяв за потилицю та й питається: „Де отець?” Той відповів: „Не знаю, чи в Кутах, чи на селі”. Опришок крикнув: „Що брешеш! Де твій отець? Думаєш, що я не знаю? Я від рана вас підглядаю”. І вдарив його балтою (топірцем) по голові так, що той ледве за годину очуняв. Потім загнав нас п’ятьох із кошари до хати і запхав нас під лаву. А відтак зловив дівчину та так її вдарив, що мусила признатись, що Дідушко біля ватри, де стригли вівці. Туди післали вони одного опришка, а цей пішов до нього (Дідушка) та й каже: „Іди до пана, твій пан приїхав з Кут”. Дідушко відповів: „Та йди собі, або мені пан дивний? Не маю часу”. Цей каже знов: „Та ж бо іди, конечно!” Дідушко почав його лаяти, а той ударив тоді Дідушка балтою по голові, аж Дідушко заточився, а відтак ухопив опришка і крикнув слузі: „Не дай мене!” Слуга вхопив опришка за руку, а опришок ударив наймита балтою в плечі. Наймит побачив, що то не жарти, і втік, а опришок взяв Дідушка і привів до хати. Тільки привів, а Довбуш привітав його згірдним словом: „Чи ти тут, пане Діду? А я тобі прислав на знак чепелика (ножа), аби ти мені дав терх сира? А ти сказав, що мою голову даси до Станіслава!” І вдарив його балтою в груди та й каже: „Пізнаєш ти мене, Олексу? На, рубай мою голову! Ти зганяв села, щоб мене ловили і обіцяв панам шапку червоних, щоб мене спіймали”. І вдарив його другий раз так, що той упав і сконав. Однак опришок, чорний, низький, припав з пістолетом і хотів ще в Дідушка стріляти, але Довбуш не дав задля гуку. Дідушка зв’язали із сином плечима докупи і так підняв їх Довбуш одною рукою обох високо вгору і каже: „Ось так-то в’яже Довбуш, пане Дідушку!”

1742 р. 21 січня – Польський великий коронний гетьман Йосиф Потоцький видає у Тернополі універсал в якому наказує селянам під загрозою жорстокого покарання не давати допомоги опришкам, а сам на чолі загону карателів з метою придушення опришківського руху прибуває на Покуття.
Очолити каральні загони коронних військ, які негайно були вислані на Прикарпаття, Потоцький наказав дос­відченому шляхетському офіцерові Антону Соболевському. Крім цього, наприкінці місяця коронний гетьман з придворними і загонами коронних військ особисто вирушив на Галицьке Підкарпаття в м. Станіслав — головний центр слідств і розправ над опришками. Загони ці налічували близько 2500 солдатів.

1739 – 1744 рр. – Спеціальні каральні загони, звані смоляками, в кількості 150 чоловік на чолі з полковником Пшелуським переслідують Довбуша і схоплюють деяких опришків.

1742 – 1744 рр. – Спійманих побратимів Довбуша – Федора Палійчука, Андрія Лавріва, Василя Дронева, Василя Мельника і Михайла Малярчука піддають у катівнях Станіславівської фортеці жорстоким тортурам і четвертують, а їхні тіла розвішують на головних шляхах Прикарпаття з метою залякування селян.

1744 – 1745 рр. – Період найактивнішої діяльності Олекси Довбуша. Народний герой робить походи на Поділля і Прикарпаття, люто карає гнобителів.

1744 р. травень - Олекса Довбуш здобуває в Борщеві маєток-фортецю і переслідувача повсталих опришків К. Золотницького, вбиває ненависного полковника. Ще десь наприкінці квітня 1744 р. Довбуш із загоном подався на Поділля і перейшов р. Дністер. На початку травня він напав на маєток шляхтича К. Золотницького у Борщеві. Яка причина могла спонукати ватажка подолати таку відстань від Закарпаття до Борщева? Цей вчинок легко пояснити, адже недавно виявлені джерела чітко характеризують К. Золотницького як жорстокого гнобителя селян. Шляхтич — полковник коронного війська гетьмана Й. Потоцького. Його маєтки знаходились у Борщеві. Гетьман Потоцький, утихомирюючи селянсько-опришківський рух і наступи козаків влітку 1739 р. у Галицькій землі, доручив Золотницькому „зі своїм полком увійти на Покуття, на пограниччя та громити свавільні купи козаків”, в тому числі й опришківські загони Довбуша. Крім цього, сам Золотницький дуже погано ставився і до своїх селян у Борщеві. Сучасник дав йому таку характеристику: „Був той пан злий на людей і навіть кількох замучив”.
Отже, зрозуміло, чому Довбуш 4 травня напав на маєток Золотницького. Полковник благав пощади, пропонуючи за себе викуп, але народний месник не хотів брати грошей і срібла, говорячи: „Не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, щоб ти більше людей не мучив”. Маєток шляхтича був спалений, а шляхтич з усією родиною знищений.

1744 р. літо – Народний герой здобуває Богородчанську фортецю пана Романовського, захоплює заховані тут панами багаті скарби і знищує економічні книги феодалів Прикарпаття.
Після цього на скаргу богородчанського економа Й. Шидловського „дня 25 серпня 1744 р. до Богородчанського замку враз зі шляхтою” прибув на обстеження возний з Галицького гроду. З його письмового повідомлення, яке він склав на основі особистого спостереження, бачимо: шкода, завдана шляхті у Богородчанському замку, становила тисячі злотих. У замку знаходилась скарбниця каштеляна Подлянського, пана Косаківського, а також панів Романовських. Опришки розтрощили шляхетську скарбницю, порубали дерев’яні скрині з дорогоцінними речами, інші контуші з багатої матерії, оздоблені соболями, і золотими прикрасами, знищили коштовні речі, привезені з Гданська, забрали зброю, паризькі пістолі, шаблі тощо. В одній із скринь з покоїв, повідомляв возний, „взято монети самими тинерами, менш-більш на 2 тис. злотих”.
Як бачимо, Олекса Довбуш пішов у Богородчани не заради здобичі, грошей чи інших дорогоцінних речей, а щоб знищити коштовне майно, закуплене награбованими у селян грішми.

1744 р. жовтень – Після відпочинку в Чорногорі Олекса Довбуш переходить в Західне Прикарпаття, облягає місто Дрогобич, щоб спіймати великого лихваря Зельмана, підходить під Турку – міцну фортецю шляхтича Калиновського і письмово вимагає викупу від пана. Проте інші документи засвідчують: восени 1744 р. Олекса Довбуш продовжував походи. У жовтні цього ж року з повідомлення шляхтича Гаєвського з Корчина довідуємося: „Довбущук після пограбування в Богородчанах пана Романовського перейшов у Перемишльські гори” і підступив під Турку — міцну шляхетську фортецю. Він вночі „виставив на кию перед брамою картку”, де написав, щоб шляхтич Калиновський (власник цих маєтків) від себе і міських лихварів „дав грошовий викуп” у визначеному місці й часі. „Бо коли б не зробив тієї ласки, — попереджував Довбуш шляхтича, — то буде тобі, як пану Золотницькому”.

Галицька шляхта після нападу на панську фортецю у місті Турці (Львівщина) змушена була визнати, що загін Довбуша набув такого розмаху, що повсталі крім своїх нападів на феодалів набрали сміливість накладати контрибуцію на шляхту і піднімати гірське селянство до формального повстання.

1744 р. – Олекса Довбуш побував у Перегінську, Скиті Манявському, Устеріках, Росточках, Довгополі, Краснополі, на Буковині, Микуличині, загрожував містам Яблунів і Солотвино, чим викликав переполох серед панівної верхівки.

1744 р. – Народний герой пише письмові звернення до прикарпатської шляхти – т. зв. „Маніфести проти князів”, в яких погрожує карати всіх, хто гнобить і мучить селян.

1744 – 1745 рр. – Переслідуваний польськими, угорськими і молдавськими феодалами, Олекса Довбуш перезимовує зі своїми побратимами в хаті-зимарці у Чорногорі. На початку зими 1744 р. Довбуш знову повернувся на Закарпаття, але не міг зупинитися в с. Ясені у своїх знайомих, тому що виникла загроза переслідування з боку угорського уряду. Обережний ватажок у супроводі найближчих соратників перейшов у Чорногору і там у безпечному кутку Джерджя біля потоку, серед нікому невідомої глухої полонини збудував хату-зимівку і оселився з дружиною та групою найближчих побратимів-соратників.

1745 р. весна – Нарада опришків у Криворівні, де складаються плани майбутніх походів на Прикарпаття, Закарпаття і Буковину.

1745 р. 13 травня – Довбуш із загоном перейшов Дністер і з’являється в околицях Рогатина, чим викликав значний переполох серед панів.
Так перезимував Довбуш з побратимами. Настала весна 1745 р., остання Олексина весна. Він накреслював плани літніх походів, радився з товаришами. Перед Великодніми святами перейшов на польський бік Карпат і в с. Криворівня зустрівся з побратимами. Домовились зійтися після свят і остаточно обговорити свої плани. Рада відбулася в хаті Василя Процюка і Тимка Хоцюка. Звідси опришки перейшли в Угорщину і розділилися. Довбуш повернувся з двома побратимами на Чорногору, інші залишилися в Угорщині. Олекса вирішив знову організувати нові далекі походи.

Вже 13 травня 1745 р., як засвідчують нові архівні матеріали, „поширилася звістка про Довбуша” на Поділлі у районі Рогатина. Його загони з’являлися в шумлянських, стратинських та інших лісах Рогатинщини. Шляхтичі бачили 12 опришків біля с. Янушкова. Туди негайно були вислані розвідники, однак і це не заспокоїло місцеву шляхту. Ф. Зущовський з Букачівець 13 травня 1745 р. у спеціальному листі до Павла Беное повідомляв, що „поширена звістка” про загони Довбуша на Рогатинщині збільшує страх, і багато з їх милостей наших землян (шляхти) рушилося з своїх домів і скупчилося в Рогатині”. Іншими словами, переполохана шляхта Рогатинщини, боячись Довбуша, масово покидала маєтки і переховувалася за мурами Рогатина.

1745 р., кінець травня – О. Довбуш перебуває в селі Зелене і готується на Надвірну і Солотвино. Перелякана шляхта й орендарі готують свої фортеці до оборони. Наприкінці травня 1745 р. серед шляхти в околицях Надвірної зчинився переполох, а 23 травня стало відомо, що у с. Зелене побував Олекса Довбуш з десятьма побратимами. Правдоподібно, що сюди приходив Довбуш, повертаючись з Рогатинщини. Для уточнення цих подій шляхта негайно викликала до Надвірної громаду с. Зелене на чолі з сільським отаманом. Очевидці стверджували: Довбуш справді перебував тут, але недовго і „з обережності” не вступав до жодної селянської хати. Довбуш, ймовірно, розмовляв з селянами, щоб ті допомогли забезпечити загін продуктами, але люди приховували це. Надвірнянська шляхта, передбачаючи наступ Довбуша, поспішно готувала місцеву фортецю до оборони. Сюди прибули загони смоляків та коронні війська Потоцького. Знаючи передбачливість Довбуша, шляхта „наказала тримати велику обережність” у місті. У ті тривожні дні з Надвірної до Солотвина повернувся орендар Фішель, який „вчинив немалу тривогу” місцевим солотвинським орендарям. У Солотвині була встановлена військова сторожа, що у шляхетському дворі „пильнувала цілу ніч”.

1745 р., 23 серпня – Олекса Довбуш важко поранений кулею Степана Дзвінчука помирає 24 серпня в Космачі, передавши свою зброю побратимам Василю Баюраку і Павлу Орфенюку. З Микуличина Довбуш ввечері 23 серпня пішов до Космача розправитися зі Степаном Дзвінчуком, котрий готувався вбити ватажка опришків. Про цей випадок ми частково згадували раніше. Однак важливо вияснити до кінця, чому Довбуш пішов саме у Космач. Це дасть нам змогу розв’язати спірне питання про загибель Олекси.
Отже, галицька шляхта оголосила у всіх селах: хто спіймає або знищить Довбуша, той буде звільнений від феодальних повинностей. Ф. Карпінський у мемуарах згадує: після того, як ротмістр Пшелуський кільканадцять років ходив за Довбушем і не міг його спіймати, „за згодою наших панів-дідичів, які посідали маєтки в горах у Коломийському повіті, наказано оголосити по всіх навколишніх містечках, що коли б хтось з місцевих селян убив Довбуша, за те мав зі своїми наступниками отримати вільність (маючи на увазі звільнення від феодальних повинностей) і поле, яке тримав, мав навічно посідати як свою власність”. Далі Карпінський пише: „Дзвінчук, для користі, обіцяної від дідичів, вночі засів у сінях з, добре набитою рушницею і під час приходу Довбуша вистрілив у груди з кількох кроків”.
Про поранення, останні хвилини і смерть Довбуша відомо з трьох документів. Перший — це судовий протокол, записаний зі слів убивці за наказом Й. Потоцького 27 серпня 1745 р. у Станіславському суді.

„Я, — розповідав Дзвінчук, — у минулий понеділок прийшов з поля з роботи, батько сказав мені, що Довбуш убив чоловіка в Микуличині, і сказав кого. Я, правда, був здивований, що того чоловіка вбили і сказав, що він напевно хотів його (Довбуша) видати. Батько почав мені говорити, щоб я стерігся за себе. Потім полаяв мене, тому що я сказав: як пан Бог дасть. У тій хвилі собака почала уїдати, а вони (опришки) зараз припали до вікон. Я сидів на порозі хати, скочив і зачинив сінні двері. Опришки казали пустити себе до хати. Але я не відзивався. Тільки моя жінка і мати говорили до нього (Довбуша) і не хотіли пустити його до хати, казали: „Не знаємо, хто ти. Чоловіка нема дома, десь на косовиці в полі”. Вони кинулись до дверей і найстарший він (Довбуш) взяв дрюк, підважив двері, трохи відважив, а потім сам собою почав тиснути і лізти до сіней, я його тоді підстрілив. А він тільки вилаяв мене і сказав товаришам: „Паліть хату!” Вони почали кресати вогонь та не могли відразу викресати. А потім Довбуш сказав їм, щоб забрали у нього зброю, говорячи: „Ще звідси можу йти”. Вони забрали у нього зброю, взяли його з собою і пішли в ліс”.

Василь Баюрак через дев’ять років розповідав на суді майже подібне: „Ватажок пішов з нами до Ямного і там відвідав із своїм сестрінцем сестру, а я скочив тим часом до Дори, до свого батька. Звідти я вернувся до Ямного, тут переночували ми всі три у Довбушевої сестри і пішли звідти до Микуличина на газду Мочернюка, підданого коритницького старости Цетнера. Мочернюк загиб із наших рук; впіймавши його, ми відтяли йому голову, взяли сім битих талярів, котел, рушницю і деякі фанти та спалили його хату. Доконавши тієї розправи, вибрались ми всі три до Космача до Стефана Дзвінчука і підійшли під його хату вночі, а тому що Дзвінчук нехотів відчинити дверей, то Довбуш ухопив на дворі якесь дерево, вдарив ним у двері і став їх підважувати. Ми оба, я і його сестрінок, стояли при дверях. Ватажок відважив трохи двері і почав тиснутися до дверей. Але саме тоді вистрілив до нього Дзвінчук і вцілив плече. Підстрелений ватажок втікав з нами до лісу, але тому що не міг далі йти, то ми оба занесли його за село в корчі, прикинули ще живого хворостом, а самі пішли в ліс”.

В останні години біля Довбуша були його два найближчі товариші — Василь Баюрак і Павло Орфенюк. У народній пісні співається, що Довбуш, умираючи, просив соратників занести його в гори і там порубати, щоб його тіло не дісталось „панам на наругу”:

Ой ви, хлопці, ба й молодці,
Візьміть мене на топірці.
Беріть мене на топори,
Занесіть мя в сині гори.
В Чорногору занесіть мя
І на дрібний мак посічіть мя,
Най ся ляхи не збиткують,
Моє тіло не чвертують.

Далі довідуємося, що Дзвінчук, боячись відплатити за свій злочин, зразу ж після того, як опришки пішли, вибіг з хати і почав шукати в селі допомоги. Він заходив до деяких хат, але нікого не застав, адже господарі ночували на косовиці з двірським отаманом. Однак убивця, його батько і мати не відважувались повертати до хати, „протягом цілої ночі не спали, але ховалися по хащах і бур’янах”.

На світанку 24 серпня 1745 р. на заклик Дзвінчука і панського двора зібралася космацька громада (серед них два священики від двох сільських церков) і орендар. Вони спочатку почали шукати пораненого у селі, на сіножатях, але не знайшли. І тільки за допомогою собаки відшукали місце, де „на добрі руські гони від села в хащі під смерековим деревом знайшли ще живого Довбуша”.

Особливе зацікавлення викликає такий факт: „Після того, як Довбущука було підстрелено і громада прийшла його взяти, біля нього знайшли коновку з молоком”. З історичних документів не відомо, хто саме приніс це молоко. Правдоподібно, хтось із жителів Космача чи близьких хуторів з прихильності й любові до опришків і, зокрема, Довбуша. Не виключена можливість, що це був хтось із опришків. Пан Романовський з цього приводу „кинув підозріння на космацьку громаду”, говорячи, що хтось із селян приніс молоко Довбушу, бо „він сам не міг приготувати його заздалегідь, не знаючи, що на цьому місці загине”.
Яблунівський губернатор Ян Колендовський, підтверджуючи здогад Романовського, „скликав бондарів, питаючи чия б це могла бути коновка”. Але, визнає далі губернатор, „ніхто з них не хотів признатись”.

Стефан Дзвінчук запитав пораненого Довбуша, чому він напав на його хату, чи робив це з чиєїсь намови. Довбуш відповів: „Чи мене хто намовляв, чи не намовляв — така мені смерть прийшла”.

Священики запропонували Довбушеві висповідатися, але він відповів: „Уже я висповідався і причащався в той час, коли став на цей шлях”. Запитали, „де знаходяться його скарби”, і почули відповідь: „У полонині, у Чорногорі, Бог знає, я знаю, земля тим буде користуватися — не люди”.
Наприкінці запитали пораненого Довбуша, які опришки були з ним. Довбуш відповів: „Один Василь Баюрак, а другий — Павло Орфенюк”. Це були останні слова ватажка. Він помирав. „В тому часі, — зізнає вбивця, — коли Довбущук конав, із села Космача над’їхав яблунівський губернатор Ян Колендовський і незабаром той же Довбущук при нім і при людях космацької громади сконав”.

„Тіло після смерті взято на віз, везено по селах, оголошувано і публіковано цілому поспільству”. Цим актом галицька шляхта намагалася переконати людей у загибелі опришка, якого селяни вважали невловимим.

Через деякий час тіло Довбуша завезли до Коломиї і „помістили в міській ратуші”, мабуть, для проведення посмертних судових церемоній.
Довбуша четвертовано на дванадцять чвертей і розвішано на палях у Кутах, Косові, Криворівні, Космачі, на Лючках, на Микуличині, на Чорнім Потоці, Зеленій, Вербіжі, Коломиї і у Биткові.

Звістка про підступну й несподівану смерть народного героя швидко розійшлася по Західній Україні. Вже 29 серпня, тобто через чотири дні після трагічних подій у Космачі, у м. Бурштин на Поділлі (на віддалі близько 150 км. від Космача) встигло дійти декілька повідомлень про загибель Олекси. Звісно, шляхта поширювала цю звістку, щоб порадувати перелякане панство, з яким не встиг розправитися Довбуш. Селяни ж з тугою передавали від села до села інформацію про передчасну смерть свого улюбленого героя.

В умовах жорстокого гноблення рух Довбуша поряд з яскраво вираженим соціальним, антикріпосницьким характером набуває рис національно-визвольного руху. Довбуш, борючись проти шляхти, урядовців і орендарів, тим самим виступав і проти національного поневолення. Наївно було б вимагати від Довбуша, діяльність якого проходила в складний час розгулу шляхетського терору, чітко виражених вимог чи стрункої політичної програми. Олекса Довбуш був виразником стихійних прагнень народу до волі, щастя і соціальної рівності. Він боровся зі соціальною несправедливістю як міг і як знав — карав панів, палив або знищував їхні маєтки, допомагав бідним селянам. Ватажок виявився для свого часу прогресивною людиною з певними поглядами на тодішні суспільні відносини. Збереглися документи, що свідчать про письмові звернення Довбуша до панів. Проте дворянський історик К. Войціцький, намагаючись применшити роль Довбуша, бездоказово стверджував: „Був то простий гуцул, проте народ, бажаючи ублагородити свого героя, оповідав, що умів писати і було це у нього великою справою”. А далі К. Войціцький, заперечуючи собі, пише, що в своєму загоні Довбуш „мав кількох, що вміли читати”, і завжди в суботу і п’ятницю читали опришкам українські євангелія, а опришки молилися з ним спільно”.

Недавно виявлені документи переконують: опришки Довбуша не лише читали, а й писали відозви до панів. Коли Довбуш підійшов в 1744 році під Турку, він „написав картку і виставив вночі на кию перед брамою”, у якій вимагав викупу у панів. Нещодавно в архіві князів Яблоновських виявити цікаву лаконічну записку: „Маніфест Довбуша” проти князів в середині якого оригінальна копія Сольдадіні. На основі уважного вивчення цієї записки відомо, що один із управителів-шляхтичів яблунівського ключа — опорного центру Довбуша отримав такий маніфест, зробив копію і надіслав старості Павлу Беное. На жаль, самої копії цього маніфесту не виявлено, залишився лише короткий запис про неї. Отже, існував оригінал маніфесту і копія, які, без сумніву, присипані архівним порохом і чекають свого дослідника. Але, так чи інакше, тепер точно встановлено, що існував „Маніфест Довбуша”, спрямований проти князів. Правдоподібно, оригінал або копію яблунівський староста надіслав коронному гетьманові або королю, щоби випросити військову допомогу для придушення виступу Довбуша.

Тривалість боротьби, відозви і маніфест Довбуша підносять його до рівня видатних керівників народно-визвольного руху України. У цій справедливій боротьбі Довбуш виступав як представник суспільних сил, що прагнули знищити гнобителів і здобути вільне життя. Історична заслуга Довбуша полягає в тому, що йому вдалося організувати розорені феодальною системою групи селян, найбільш радикальну частину населення Прикарпаття на партизанську боротьбу проти панів, що набула небезпечного для шляхти характеру в 30—50-х роках XVIII ст.

Гасло — смерть панам! — привернуло до Довбуша багато спільників. Опришки бачили його неабиякий війсь­ковий і організаторський талант, довіряли і підкорялися в усьому. Довбуш став улюбленцем не лише карпатських опришків, а й широких мас Галичини, Буковини і Закарпаття. Він був символом мужності і нескореності. Тому про нього складено безліч переказів, оповідань, легенд і пісень.

Джерела

Косівська центральна районна бібліотека

Україна Інкогніта

Бойовий гопак

Україна молода

Ad blocker interference detected!


Wikia is a free-to-use site that makes money from advertising. We have a modified experience for viewers using ad blockers

Wikia is not accessible if you’ve made further modifications. Remove the custom ad blocker rule(s) and the page will load as expected.

Відвідайте інші вікіпроекти на Вікія!

Випадкова вікі